Одного разу вчителька математики з Міннесоти дала учням таке завдання: скласти список класу, подумати, що найбільше подобається в кожному з однокласників, і записати це якість навпроти його прізвища. Наприкінці уроку вона зібрала списки. Це було в п'ятницю. За вихідні вона опрацювала результати і в понеділок роздала кожному учню листок, на якому перерахувала все те хороше, що помітили у ньому однокласники. Хлопці читали, то тут, то там чувся шепіт: «Невже це все про мене? Я і не знав, що мене так люблять». Вони не обговорювали результати в класі, але вчителька знала: вона досягла мети. Її учні повірили в себе. Через кілька років один з цих хлопців загинув у В'єтнамі. Його ховали на батьківщині, в Міннесоті. З ним прийшли попрощатися друзі, колишні однокласники, вчителі. На поминках його батько підійшов до вчительки математики: — Я хочу показати вам дещо. — З гаманця він дістав складений учетверо, потерта на згинах листок. Було видно, що його багато разів читали й перечитували. — Це знайшли у речах сина. Він не розлучався з ним. Впізнаєте? Він простяг папір їй. Це був список позитивних якостей, які помітили у його сина однокласники. — Велике вам спасибі, — сказала його мати. — Наш син так дорожив цим. І тут сталося дивне: один за іншим однокласники діставали такі ж листки. Багато хто завжди тримали їх при собі, у гаманцях. Хтось навіть зберігав свій в сімейному альбомі. Один з них сказав: — Ми всі зберегли ці списки. Хіба можна таке викинути?